Кілька років тому — неважливо, скільки саме — маючи в гаманці небагато грошей або взагалі не маючи нічого особливого, що могло б мене зацікавити на березі, я думав проплисти трохи й побачити водну частину світу.
Називай мене Ізмаїл. Кілька років тому — неважливо, скільки саме — маючи в гаманці небагато грошей або взагалі не маючи нічого особливого, що могло б мене зацікавити на березі, я думав проплисти трохи й побачити водну частину світу. Це мій спосіб відганяти селезінку та регулювати кровообіг.
Кожного разу, коли я відчуваю, що похмурий рот; коли в моїй душі мокрий, дощовий листопад; щоразу, коли я виявляю, що мимоволі зупиняюся перед складами трун і піднімаю задню частину кожного похорону, який зустрічаю; і особливо щоразу, коли моя гіпопатія бере наді мною таку гору, що вимагає міцних моральних принципів, щоб не дати мені навмисно вийти на вулицю та методично збивати з людей капелюхи, тоді я вважаю, що настав час якнайшвидше вирушити в море як можу.
Це мій замінник пістолета та м'яча. З філософським розквітом Катон кидається на свій меч; Тихенько беру на корабель. У цьому немає нічого дивного. Якби вони це знали, то майже всі чоловіки свого ступеня в той чи інший час відчувають до OCEAN майже такі ж почуття, як і я.
Ось тепер ваше острівне місто Манхетто, оточене пристанями, як індійські острови кораловими рифами — комерція оточує його своїм прибоєм. Праворуч і ліворуч вулиці ведуть вас до води. Його крайній центр — батарея, де Waves омивають і охолоджують бризи той шляхетний моль, що кілька годин тому не було видно з землі. Подивіться, які там натовпи водолюбів.
Обійдіть місто мрійливого суботнього дня. Йдіть від Corlears Hook до Coenties Slip, а звідти через Whitehall на північ. Що ти бачиш? Тисячі й тисячі смертних людей, розставлені по всьому місту, як мовчазні вартові, занурені в мрії про OCEAN . Деякі прихиляються до шпилів; деякі сиділи на пірсах; деякі дивляться на фальшборти кораблів з Китаю; якісь високо вгорі на такелажі, ніби прагнучи отримати ще кращий погляд у бік моря.
Але це все земляки; тижневих днів, затиснутих у рейках і штукатурці — прив’язаних до прилавків, прибитих до лавок, прикріплених до столів. Як же це? Зникли зелені поля? Що вони тут роблять?
Але подивіться! сюди приходить більше натовпів, крокуючи прямо до води, і, мабуть, збираючись пірнути. дивно! Ніщо не задовольнить їх, крім крайньої межі землі; тинятися під тінистим привітром там складів буде недостатньо.
Ні. Вони повинні наблизитися до води якомога ближче, не впавши туди. І ось вони стоять — милі з них — ліги. Усі жителі країни, вони приходять із провулків і провулків, вулиць і проспектів — з півночі, сходу, півдня та заходу. Але тут вони всі об'єднуються. Скажіть мені, чи приваблює їх туди магнітна сила стрілок компасів усіх тих кораблів?
